Навіть у сім'ї, де панує атмосфера любові й поваги, неминучі конфлікти різного роду. При цьому проблема полягає не тільки в їх виникненні, а й у тому, що їхніми свідками можуть стати діти. Батькам важливо підготувати себе до різних емоційних протиріч так, щоб діти не тільки не постраждали, а й, можливо, навіть навчилися правильно поводитись у подібних ситуаціях, проявляючи повагу й готовність до примирення.Фундамент, на якому батьки повинні будувати своє ставлення до різного роду взаємних протиріч, нехай навіть емоційних, – це повага. Повага і ще раз повага.
Пропонуємо батькам десять порад про те, як справлятися зі взаємними протиріччями та сварками.

Порада № 1. Діти повинні знати, що проявляти різного роду емоції й почуття – абсолютно нормально (інша справа, ЯК ви будете це робити), тож не приховуйте свої почуття. До того ж мова йде про всі почуття.

Порада № 2. Коли ви гніваєтеся, проявіть емоційну чесність і прямо скажіть: «Я зараз дуже розгніваний». Зверніть увагу, що цю фразу в жодному разі не можна замінювати фразою «Ти мене дуже розлютив(а)».

Порада № 3. ПОскільки ми очікуємо, що діти будуть контролювати свою поведінку (мова йде про те, ЯК саме вони будуть реагувати), було б непогано змоделювати для них таку формулу реакції: «Я такий розлючений, що мені краще почекати, доки я не заспокоюся й не опаную себе, щоб ми змогли разом дійти рішення, яке нікого не буде обмежувати».

Порада № 4. Обговоріть конфлікт з повагою один до одного. Нехай кожний по черзі висловить свою точку зору й уважно вислухає іншу сторону. Конфлікт може привести до рішень, які включають більше, ніж одну точку зору, – таке багатогранне рішення буде краще для обох сторін.

Порада № 5. Звісно, все це звучить занадто добре, поки конфлікт не дійшов до свого апогею, коли легко забути про все й дати волю емоціям. Це буває з усіма. Необхідно пам'ятати, що помилки – це чудова можливість навчитись і проаналізувати «Що я можу винести із цієї помилки для свого майбутнього?».

Учитись на подібних помилках – означає просити вибачення за зневажливу поведінку після повернення у спокійній стан. Це ще одна позитивна модель для дітей; тому якщо діти вже стали свідками конфлікту, нехай вони побачать і роботу над помилками – смиренні та щирі вибачення за зневажливу поведінку.

Порада № 6. Ніколи не ставте дитину в центр конфлікту й не спонукайте її прийняти якусь зі сторін. Крім того, беріть до уваги поточний рівень розвитку дитини. Діти ще не мислять, як дорослі, і тому можуть дуже зніяковіти чи злякатися через конфлікт, який стає шумним і образливим.

Відчувайте баланс між тим, які протиріччя перед дитиною припустимі, а які зовсім неприпустимі. У той же час не намагайтеся зовсім ізолювати дитину від ваших конфліктів, щоб вона не знаходилася в штучному вакуумі та змогла перейняти конструктивні моделі реагування на емоційні протиріччя.

Порада № 7. За необхідності запропонуйте тему конфлікту для обговорення на сімейних зборах і запросіть усіх бажаючих узяти участь у «мозковому штурмі» для пошуку найкращого рішення, яке не буде порушувати інтереси жодної зі сторін.

Ви могли б обговорити важливість вирішення конфлікту з повагою один до одного й у спокійній обстановці, для створення якої сторонам бажано зробити перерву й заспокоїтися, щоби було легше проявляти повагу один до одного та попросити вибачення за ті моменти, коли вони були занадто емоційними.

Порада № 8. Нехай діти знають, що в самих розбіжностях немає нічого поганого. Поганим може бути тільки ставлення до розбіжностей і те, ЯК сторони на них реагують (надмірно емоційно).

Порада № 9. Якщо вам потрібна професійна допомога психолога або іншого консультанта, не приховуйте цього ні один від одного, ні від дітей. Добре, якщо діти будуть знати, що іноді ми всі потребуємо допомоги мудрого наставника, щоб допомогти нам побачити те, що ми не можемо побачити самі, і набути навичок вдосконалення. Іноді на вирішення проблеми йде якийсь час, і діти також повинні знати про це.

Порада № 10. Якщо ваш чоловік під час сварки відмовляється ставитись до вас шанобливо, ви можете сказати: «Я не можу продовжувати розмову в подібному тоні. Хоча я не можу примусити тебе ставитись до мене з повагою, але можу ставитися з повагою до самої себе. Я припиняю розмову й буду рада відновити її, коли ми зможемо шанобливо поставитись один до одного».

Ця модель допоможе дітям зрозуміти, що навіть якщо інші люди не ставляться до них з повагою, вони можуть зберегти повагу до самих себе й не погіршувати ситуацію, а з готовністю чекати її мирного та шанобливого врегулювання.

Прокрастинація, або схильність відкладати важливі справи на потім, створює ілюзію свободи. Вона змушує людей думати, що вони мають багато часу, однак при цьому краде його. Прокрастинація схожа на безтурботну гру, але часто обертається почуттям провини й занепокоєння.

Людина, схильна до прокрастинації, має помилкове відчуття безпеки. Вона оптимістично гадає, що ситуація контролюється і поспішати не має сенсу. Також вона часто недооцінює час, необхідний для виконання того чи іншого завдання (наприклад, схильна думати, що робота займе 30 хвилин, тоді як об'єктивно вона потребує 2 години). Тому прокрастинація починається з почуття легкості й веселощів, за які людині згодом доводиться розплачуватися, відчуваючи страх, занепокоєння, безпорадність і злість на саму себе.

Однак звичку нічого не робити дуже важко змінити: людина, схильна відкладати справи на потім, упевнена, що в цьому немає нічого поганого. Гарна оцінка (а іноді й просто оцінка, що дає змогу перейти у наступний клас) – яскравий доказ того, що система працює і що ефективніше виконувати роботу під тиском.

На жаль, відкладаючи справи, ми розплачуємося за це не тільки своїм часом. У нас з'являється помилкове переконання, що робота обов'язково має бути неприємною. Людина, схильна до прокрастинації, призвичаюється уникати роботу, не розвиває такі важливі навички, як планування, організованість, мислення й уважність до деталей.

Боротися з прокрастинацією складно, тому що вона є спробою вирішити проблеми, які людина може не усвідомлювати (наприклад, гнів, перфекціонізм або невпевненість у собі). Хоча прокрастинація й усуває тривогу, пов'язану із цими проблемами, останні залишаються не вирішеними.

Причини прокрастинації

Злість. Основна причина прокрастинації – це злість. Підлітки, обурені владною поведінкою батьків і вчителів, схильні відкладати виконання роботи або виконувати її частково. Для підлітків, котрі почуваються безсилими, відкритий опір не годиться, тому що його наслідки будуть досить помітними. Однак ці підлітки прагнуть отримати бажане. Тому прокрастинація як маніпулятивна і пасивно-агресивна форма помсти є досить ефективною, оскільки обеззброює людей, наділених владою над підлітками (наприклад, батьків, учителів). Прокрастинація – це своєрідний самосаботаж: підлітки більше переймаються самостійністю, ніж шкільними оцінками. За допомогою прокрастинації підліток ніби усувається від роботи: «Ви не можете вказувати мені, що робити. Я виконаю роботу, коли буду до неї готовий».

Позиція жертви. Незважаючи на те, що людина, схильна до прокрастинації, сама є заручником своїх дій, вона вважає себе жертвою тих, хто нею керує й очікує від неї результатів. Така людина відчуває, що потрапила в ситуацію, за якої годі досягти прийнятного результату: і виконання, і невиконання роботи завдають їй дискомфорту. Вона завжди має відчуття, що повинна виконувати роботу, але ніколи не робить цього за власним бажанням.

У випадку з підлітками позиція жертви може виглядати так. Підлітку в школі не подобається хімія, тому що із цього предмета задають багато завдань і це дратує його. Хімія для нього заскладна, і він розуміє, що не зможе правильно виконати завдання, тому навіть не намагається цього зробити. Крім того, незабаром іспит, який він повинен скласти, але знає, що не зможе цього зробити. Тому вся ця ситуація здається підлітку геть несправедливою: предмет заскладний, а педагог незрозуміло пояснює (у такому разі підліток схильний говорити: «Учитель дуже поспішає, коли пояснює», «Він мене не любить» тощо).

15-річний Євген розповідає, що позиція жертви завдавала йому багато прикрощів у школі: «Навчання в школі не давало мені насолоди. Я не знав, як виконувати домашні завдання. Мої однокласники, мій брат і однолітки щовечора вчили уроки, а я не міг. І це ще більше переконувало мене, що я – жертва обставин. Мене дратувало, що батьки не цінують моїх зусиль».

Люди навколо помічали тільки Євгенові апатію та зневагу до навчання, хоча насправді за ними хлопець приховував почуття сорому. Женя соромився своєї нездатності до навчання й того, що не може цьому зарадити.

Невпевненість у собі. Євген не самотній у своїй проблемі. Його апатія та злість пов'язані з невпевненістю в собі. Такі підлітки почуваються безнадійними. Упродовж багатьох років вони сумніваються у власних здібностях. Особливо часто це виявляється в дітей із синдромом дефіциту уваги й гіперактивністю або в дітей із розладами навчання. Коли діти вчаться в молодших класах, їм легше вдається усуватися від роботи. Але коли навчання в школі стає важчим, вони докладають до нього менше зусиль, вважаючи, що навчання надскладне, а вони недостатньо здібні. Відтак не намагаються виконувати завдання, тому що ймовірність невдачі висока, і це може виявити брак у них здібностей.

Перфекціонізм. Перфекціоніст схильний відкладати початок проекту тільки тому, що його бентежить думка, скільки енергії потрібно для ідеального здійснення проекту. Він схильний вважати, що «повинен» виконати роботу.

Батьки рідко сприймають своїх дітей як перфекціоністів, радше навпаки. Однак більшість перфекціоністів страждає від почуття нездатності впоратися з роботою. Під їхнім бажанням виконати роботу ідеально приховуються проблеми із самооцінкою. Високі стандарти – це добре: вони змушують нас прагнути більшого.

Коли людина не може примиритися з тим, що не є здатною відповідати цим стандартам, у неї розвивається перфекціонізм. Перфекціоністи, страждаючи від прокрастинації, встановлюють нереальні очікування, а потім усуваються від роботи, щоб не відчувати занепокоєння, яке вона викликає.

Хоча до прокрастинації схильні й багато дорослих, у підлітків вона є ознакою незрілості. Коли підлітки беруться до роботи, то не можуть відчувати насолоди до моменту її завершення. Також їм годі справитися з фрустрацією і занепокоєнням, коли вони вчаться чогось нового. Ви можете почути від підлітка фразу: «Так нечесно, це занадто важко».

Батькам варто навчити підлітка дивитися на такі ситуації з позиції «я думаю, що я зможу». Також слід встановлювати для підлітка очікування, що дають йому змогу виявляти самостійність і контролювати ситуацію. Це єдиний спосіб розвинути в нього внутрішню мотивацію, необхідну для виконання роботи.

Розгляньмо поради, які можуть використовувати батьки, щоб допомогти підлітку впоратися з прокрастинацією.

Не піддавайтеся на раціональні пояснення. Погляньмо правді у вічі: люди, схильні до прокрастинації, – брехуни. Вони регулярно брешуть самі собі про те, скільки часу їм потрібно для виконання роботи, роблячи висновок, що часу достатньо, аби зробити все ідеально. Така брехня називається раціоналізацією. Щоб упоратися з прокрастинацією, необхідно розпізнати раціоналізацію і вказати на неї людині, яка до неї схильна. Наприклад, коли ваша дитина використовує одну з перерахованих вище фраз, покажіть їй весь список і запитайте, чи знайомі їй такі ситуації:

• «Я більш продуктивна, коли маю обмаль часу, тому чекаю, коли часу залишиться мало, і тоді зможу все зробити добре»;
• «Якщо я почекаю, то зможу швидко написати цю статтю»;
• «Якщо я зараз сяду за роботу, то пропущу серію свого улюбленого серіалу»;
• «Не напружуйся. Це всього лише одне завдання. Світ не впаде, якщо я його не зроблю»;
• «Я не знаю, як це зробити, тому почекаю, може, що-небудь придумаю»;
• «Мені легше зробити цю роботу, коли добре почуваюся, тому я почекаю, поки мій настрій не покращиться»;
• «Минулого разу я зробив усе в останній момент, і вийшло добре. Чому б і зараз не вчинити так само?».

Перед батьками час від часу виникає дилема: потурати бажанням дитини чи позначити рамки дозволеного. У деяких дітей є досить довгий список речей, які вони хочуть мати, і, якщо батьки не виконують усі їхні бажання, вони відчувають незадоволеність. Батьки можуть намагатися з усіх сил позбавити дитину розчарувань, потураючи всім її примхам і купуючи їй усе, що вона захоче. Однак у результаті вони розуміють, що їх зусиль недостатньо. Чому одні діти завжди можуть задовольнятися тим, що в них є, а інші - ні?

Розуміння дитячої поведінки

Прагнення (або відсутність прагнення) до зовнішнього заохочення - це певна модель поведінки. Щоб зрозуміти, чому дитина поводиться так чи інакше, потрібно зрозуміти, що так вона висловлює свої емоції або реагує на емоції інших людей. Поведінка дитини - це підказка батькам про те, які почуття вона відчуває. Емоційно врівноважена дитина (тобто та, яка не проявляє ознак стурбованості або пригніченості), зазвичай задоволена й зовнішніми умовами життя. Їй комфортно гратися на самоті, вона добре пристосовується до сімейних правил, невибаглива в їжі та спокійно сприймає те, що в неї є не всі речі, які вона хотіла б мати.

Помічайте моменти, коли дитина прагне до більшого

Батькам потрібно звертати увагу на те, чи відрізняється поведінка дитини в конкретному випадку від її звичайної поведінки. Прагнення до зовнішнього заохочення може набувати різних форм. Дитина може привертати увагу до себе або відмовлятися залишатися на самоті (оскільки при цьому вона відчуває дискомфорт), не виявляти бажання виконувати домашні обов'язки, відмовлятися від їжі або вередувати. Прагнення до зовнішнього заохочення може виникати в дитини як реакція на недавню подію (наприклад, народження брата, початок навчального року тощо). Зверніть увагу, чи проявилася така поведінка тільки в даному випадку, чи вона повторюється періодично.

Спрямуйте увагу дитини на її внутрішній світ

Прагнення до зовнішнього заохочення (або, іншими словами, до зовнішнього засобу проти негативних емоцій) може бути ознакою важких почуттів, які вона намагається приховати або від яких намагається позбутися чи відгородитися. Коли дитина демонструє незвичну для неї поведінку, батькам потрібно визначити, що її викликало, і підказати спосіб упоратися з цією причиною.

Наприклад, можна сказати дитині: «Тобі здається, що все йде не так, як потрібно, останнім часом? Я буду пам'ятати про це й постараюся тобі допомогти».

Коли батьки не розуміють, що викликало таку поведінку дитини, вони можуть сказати: «Ти хочеш, щоб ми купували тобі більше іграшок, і я не знаю, чому. Я можу купити тобі іграшки, і тобі на певний час стане легше. Але це не усуне того, що тебе турбує». Такого роду фрази допоможуть вам бути відкритими до подальшого спілкування, а також це дасть дитині зрозуміти, що зовнішнє заохочення - це її спроба полегшити внутрішній дискомфорт.

Зовнішні та внутрішні засоби вирішення проблеми

Зовнішні засоби - це спроба полегшити дискомфорт за допомогою зовнішніх заохочень (наприклад, коли батьки купують дитині іграшки або речі). Внутрішні засоби спрямовані на внутрішню проблему та звертають увагу дитини на її внутрішній світ, допомагаючи зрозуміти взаємозв'язок між станами свідомості й бажаннями. В ідеалі, щоб допомогти дитині, потрібно поєднувати зовнішні та внутрішні засоби, надавати їй підтримку й пояснювати, чому така підтримка їй необхідна.

Ознаки того, що дитині потрібна допомога

Деякі діти постійно шукають зовнішнє заохочення в різних формах. Якщо така поведінка проявляється в дитини постійно й не викликана якоюсь подією із життя, але завдає їй дискомфорту, варто звернутися до психолога. Він допоможе виявити приховані причини такої поведінки дитини й усунути їх.

Більшість дітей безболісно переживають підлітковий період  Але деякі підлітки за цей час змінюються до невпізнання, що завдає багато страждань батькам. Вони розмірковують над такими різкими змінами: «Раніше моя дитина була такою щасливою», «З нею було легко знайти спільну мову», «Раніше вона була добрішою».Іноді батьки звинувачують себе в подібній поведінці дитини («Мені варто було бути з нею суворішим(ою)», Самозвинувачення не приносять ніякого результату, хоча батьки часто до них вдаються. Звинувачення дитини також неефективні, крім того, вони призводять до конфліктів між підлітком і батьками.То які прояви підліткової засмученості можна вважати нормальними, а в яких випадках потрібна допомога психолога? Спробуємо розібратися з цими питаннями.

Психологи розрізняють два види підліткової депресії: депресію розвитку й атипову депресію.

У підлітковому віці відбувається усвідомлення крихкості життя, яке викликає в дітей смуток і пригнічений стан. Депресія розвитку викликана міркуваннями дитини про смерть. Цей етап символізує закінчення дитинства, перехід у доросле життя, усвідомлення того, що й сам підліток, і його близькі не вічні. Ці переживання змушують підлітка сприймати світ у похмурих тонах.Хоча депресія розвитку й викликає в підлітка внутрішній неспокій, вона знаменує новий етап його життя, появу нового образу власного «я». Це занепокоєння необхідне, без нього дитина не сформувала б цілісний образ свого «я». Щоб упоратися з депресією, підлітку потрібно подолати два ключові чинники її розвитку: власну ідентичність і відокремлення. Якщо йому не вдається зробити це, у нього починають проявлятися дитячі форми поведінки, такі як істерики, булінг тощо.

Для депресії розвитку в підлітка характерні такі ознаки:

• перепади настрою;
• смуток, меланхолія;
• соціофобія;
• перевтома, безсоння або, навпаки, тривалий сон;
•  думки про сіїцид або вбивство без явного наміру.

Атипова депресія в підлітків

Депресія розвитку під впливом тих чи інших факторів може загострюватися й переростати в атипову форму. Її викликають сильні емоційні потрясіння, а також такі фактори:

• не виявлені раніше розлади навчання;
• хвороби та травми;
• соціальні проблеми;
• конфлікти між батьками;
• смерть близької людини;
• фінансові труднощі;
• зміна місця проживання або школи.

На відміну від депресії розвитку, коли дитина відчуває смуток і меланхолію, з якою може впоратися, атипова депресія пригнічує підлітка, викликаючи відчай і виражене психічне напруження. Підліток відчуває гнів, фрустрацію або безпорадність, які викликають зміни настрою, песимізм або руйнівні думки.

Підлітки, схильні до атипової депресії, постійно борються з її негативними проявами, використовуючи такі види психологічного захисту як заперечення, проекцію або дисоціацію. Хоча захист і необхідний підлітку, він вимагає великих витрат енергії. Тому депресивний підліток може виглядати постійно втомленим або занадто настороженим.

Ознаки атипової депресії включають у себе:

• пригнічений або роздратований настрій;
• втрату інтересу до раніше улюблених занять;
• соціальну ізоляцію й панічні атаки;
• постійну втому, безсоння або тривалий сон;
• тривале відчуття безпорадності або нерішучості;
• раптові зміни настрою;
• постійні думки про суїцид або вбивство.

Ознаки того, що дитині потрібна допомога

Іноді буває важко визначити, яка форма депресії в підлітка. Потрібно звернути увагу на такі ознаки:

• Нанесення собі каліцтв. Якщо підліток  завдає собі порізів  або інших каліцтв, це свідчить про те, що він фізично та психічно неврівноважений й не може впоратися зі своїми емоціями. Подібні дії можуть стати звичкою та проявитися через тривалий час.
• Вживання алкоголю й наркотиків. Підлітки часто пробують алкоголь і наркотики, і, якщо це відбувається систематично, це свідчить про серйозні проблеми. Необхідно негайно вжити заходів, особливо, якщо у вашій родині в кого-небудь вже були проблеми з наркотиками. Підлітки, які страждають на атипову депресію, схильні до цього.
• Думки про суїцид. Якщо в дитини з'являються думки про суїцид, батькам не можна ставитися до цього легковажно й намагатися впоратися з проблемою самостійно. Не варто також думати, що дитина грає на публіку. Потрібно негайно звернутися по професійну допомогу. Про серйозність даної проблеми свідчить і той факт, що останнім часом число самогубств серед підлітків зростає, особливо серед дівчаток.

Що робити, якщо ваша дитина страждає на атипову депресію

Коли батьки не можуть самостійно впоратися з проблемами дитини, їм зазвичай буває соромно звертатися по допомогу. Однак це прояв співчуття, а не слабкості. Більш того, якщо дитині вчасно не надати допомогу, депресія негативно позначиться на її подальшому житті.

Якщо ви граєте зі своєю дитиною після роботи - це чудовий спосіб зняти стрес. Але чи знаєте ви, що діти дошкільного віку теж його відчувають?Стрес - невід'ємна частина сучасного життя. Сильний стрес у дорослої людини  може призвести до цукрового діабету, астми, депресії, тривожного розладу, артриту, гіпертонії або захворювань серця.Але чи помічаєте ви проблеми в поведінці вашого малюка? Якщо він постійно вередує, відчуває проблеми з навчанням або страждає на енурез - це може свідчити про те, що він знаходиться в  стресовому стані. Пропонуємо поради про те, як допомогти дитині впоратися з ним.

Причини стресу в дитини
Стрес - це реакція людини на ситуацію, яка ставить під сумнів здібності людини. Стресові ситуації можуть бути пов'язані з сім'єю, друзями, дитячим садочком, школою, роботою та іншими факторами.
Крім цього, причиною стресу в дошкільнят і молодших школярів може бути:

Перебування далеко від батьків. Діти відчувають занепокоєння та стрес, коли батьки залишають їх на цілий день у дитячому садку. Залучення в соціальне життя без підтримки з боку мами й тата стає джерелом страху та стресу.

Соціальний тиск. Зазвичай це викликає стрес у дітей старшого віку, але іноді й дошкільнята відчувають труднощі, потрапляючи в нове оточення. Вони можуть стати соромязливими й замкнутими.

Сімейне життя. Домашня обстановка істотно впливає на поведінку та звички дитини. Події в сім'ї, що завдають психологічних травм, такі як  розлучення батьків  або смерть  когось із родичів, може викликати у малюка стрес.

Інші фактори. Тривожні образи, новини  по телевізору, хвороби, фінансові труднощі, відсутність підтримки з боку батьків також можуть викликати стрес у дошкільника.

Як стверджують психологи, стрес, який відчувають батьки (зокрема, мати), може передаватися дітям.

Симптоми стресу в дітей

Розглянемо декілька ознак, що вказують на наявність стресу в малюка:

• Погано розвинене мовлення 
• Погана здатність до навчання.
• Труднощі з концентрацією й успішністю в дитячому садку.
• Проблеми з пам'яттю.
• Агресивна поведінка.
• Неповажне, образливе мовлення.
• Дитина не може довіряти тим, хто її оточує.
• Дитина з труднощами заводить друзів.
• Регресивна поведінка (використання незрілих і неадекватних віку моделей поведінки з метою захисту).
• Дитина привертає до себе увагу.
• Дитина надмірно плаче та кричить.
• Істерики
• Невпевненість у собі.
• Занепокоєння та страх.
• Замкнутість.
• Дратівливість.
• Страх знаходитися далеко від батьків.
• Розлади сну.
• Біль у животі.
• Поганий апетит і недостатня вага.
• Проблеми з травленням.
• Нічні жахи 
• Енурез.

Як упоратися зі стресом

Дані рекомендації допоможуть полегшити симптоми стресу в малюка, а вам - зміцнити зв'язок з дитиною.

Заспокойте малюка, дайте йому відчуття безпеки, залишаючись поруч із ним. Якщо дитина хвилюється через те, що ви залишите її одну в дитячому садку - переконайте її в тому, що ви йдете ненадовго, усього на кілька годин.

Говоріть з дитиною спокійним тоном. Це попередить у неї роздратування.

Звертайте увагу на поведінку малюка. Якщо він часто вередує або впадає в істерику - це може бути викликане стресом. Можливо, так він намагається вам щось сказати. Уважно вислухайте його та дайте відповіді на всі його питання.

Допоможіть малюку висловити свої почуття, але в той же час  встановіть потрібні межі 

Пам'ятайте, що стрес - це частина життя, і ви допоможете дитині впоратися з ним,  виявляючи любов  і зберігаючи з нею близькі стосунки. Якщо, незважаючи на всі ваші зусилля, симптоми стресу не минають, зверніться до дитячого психолога.

«Мамо, чому Петрик і Василько не дозволяють мені грати з ними?». Сльози стоять в очах дитини, біль неприйняття проявляється в кожній маленькій складочці на її лобі та в тремтінні нижньої губи...У такі моменти батькам важливо нагадувати самим собі про те, що вони не зможуть перебувати поруч з дитиною щоразу, коли вона буде відчувати відчуження й соціальну ізоляцію. Роль батьків повинна полягати в тому, щоб допомогти їй підготуватись до таких ситуацій, а не вирішувати проблеми дитини замість неї.

Справа майстра боїться, а практика веде до досконалості

Для багатьох дітей самоствердження – складне завдання. Батьки можуть використовувати рольові ігри в безпечній обстановці вдома, щоб допомогти дітям практикувати різні реакції на ситуацію «Ми не хочемо з тобою грати!».Діти іноді вважають, що їм необхідно захистити власний простір, і можуть відкидати іншу дитину, не думаючи. Напад, агресія – це просто їхній захист. Якщо ми зможемо дати нашим дітям інструменти, щоби протистояти нападу в позитивному ключі, це допоможе зламати бар'єри у спілкуванні та забезпечить дитині доступ до групи однолітків.Гідна відповідь, безперечна аргументація – дуже дієві інструменти, і рольові ігри – це чудовий спосіб вивчити техніку ефективного вирішення конфліктів. Ось кілька прикладів правильної реакції дітей на соціальне відчуження.

• Причина: «Ти погано вмієш грати в цю гру».

• Відповідь: «Я навчуся грати краще, якщо зможу практикуватись».

• Причина: «Ти зіграв не за правилами».

• Відповідь: «Я ненавмисно, справді ненавмисно. Давайте заздалегідь домовимося про правила гри».

І тільки цілеспрямовано недоброзичлива або дуже самовпевнена дитина зможе відкинути однолітка після таких відповідей. Практикуючи подібні відповіді вдома з батьками, дитина навчиться впевнено використовувати їх у реальних життєвих ситуаціях.Якщо малюка й після цього будуть відкидати однолітки, треба навчити його йти з високо піднятою головою. Але найголовніше, дитина буде робити це, залишаючись вірною собі та знаючи, що вона вела себе позитивно й відкрито – і проблема не в ній. Її самооцінка буде рости, незважаючи на кінцевий результат. (У цьому їй теж може знадобитися допомога батьків.)

Підвищення самооцінки дитини

Соціальне відчуження б'є по впевненості людини в собі в будь-якому віці. Але діти зі здоровою  самооцйінкою  краще підготовлені до того, щоб терпіти образи й рухатись далі. Розвиток внутрішньої сили  – це один з найкращих способів допомогти дитині підготуватися до подібних життєвих ситуацій.Із цією метою фахівці радять просто ретельніше вибирати слова, які ми використовуємо при  спілкуванні з дітьми . Такі прості дії батьків, як уникнення негативних ярликів, образ і позитивна реакція на конкретні дії та ситуації замість загальних фраз типу «Ти дуже розумний!», формують у дітей відчуття власної цінності.Налаштовуючи дітей на позитив у щоденних взаємодіях, ми не тільки зміцнюємо наш зв'язок з ними, а й допомагаємо їм розвивати міцний внутрішній стрижень власної гідності та впевненості  в собі. З таким стрижнем діти зможуть черпати сили в самих собі, коли їм доведеться зіштовхуватися з неминучими проблемами, які життя кине на їхньому шляху.

Заохочуйте самоаналіз

Мова йде не про те, щоби спонукати дітей брати на себе провину за своє соціальне відчуження. Важливо навчити їх об'єктивно аналізувати те, як люди з їхнього оточення сприймають їх. Це важлива життєва навичка дітей, яку необхідно розвивати, оскільки вона стимулює особисту  відповідальність та  емпатію 

Ось кілька способів того, як ми можемо заохочувати дітей міркувати про власну роль у соціальних ситуаціях і допомагати їм працювати над своєю привабливістю в очах оточення. Важливість тієї чи іншої із представлених порад залежить від віку дитини, залученої в ситуацію.

• Зовнішність – порозмовляйте з дитиною про те, як мова тіла може передавати мовчазні повідомлення, а також про те, як особиста гігієна й чепурний або неохайний зовнішній вигляд роблять внесок у загальний образ дитини. Прийміть обдумані заходи для покращення тілесного образу малюка.

• Слова – те, що ви кажете і як ви кажете, може мати значний вплив на те, як вас сприймають. Діти часто не усвідомлюють цього, доки їм не вкажуть на цей аспект.

• Риси характеру, що відштовхують тих, хто оточує дитину, – порозмовляйте з нею про те, що відштовхує від неї інших дітей, наприклад, хвастощі, недоречний гумор, невміння вчасно зупинитись.

Працюйте разом з дитиною, щоб допомогти їй ідентифікувати будь-який із цих внутрішніх чинників. Якщо їй ще складно зробити це, спитайте в малюка, чи є діти, з якими він не завжди хоче грати й чому, а потім спроектуйте відповідь дитини на неї саму. Після цього допоможіть дитині визначити способи, як вона може змінити свій образ і ставлення до себе, друзів і знайомих.Однак не всі фактори дитина зможе або захоче змінити. Ось ще два ключові чинники:

• Відмінності – те, як дитина відрізняється від своїх однолітків. Наприклад, вона може носити окуляри, відрізнятись успішністю, бути  інтровертом в оточенні  екстаравертів.

• Сімейне життя – ми є продуктом навколишнього середовища, і деяким дітям складно знайти спільну мову з людьми з інших верств суспільства. Це може бути просто різниця між великою чи маленькою сім'єю або складні соціальні, економічні чи етнічні відмінності.

Робота з цими факторами вимагає іншого підходу. Якщо ваша дитина, наприклад, носить окуляри або ваша сім'я відрізняється від сімей її однолітків, вам необхідно навчити її розуміти відмінності між людьми, цінувати та приймати їх. Позитивне ставлення й повага до себе створюють внутрішній світ і силу, яку важко перемогти.

Розвиток життєстійкості

Навіть найвища у світі  асертивінсть  самооцінка й самоаналіз не змінять того факту, що дитина періодично може піддаватися соціальному відчуженню. Це буде завдавати прикрощі й ображати її, тому нам треба допомагати малюкові розвивати  життєстійкість  як інструмент боротьби з труднощами. Ось кілька порад із цього приводу:

• Логічний погляд на ситуацію – чи існує проста, вагома причина, чому вона не може приєднатися до групи дітей? Можливо, дитина занадто мала/доросла? Чи правильно вона вдягнена для такого виду гри? Учіть дитину робити крок назад і оцінювати ситуацію об'єктивно – якщо вона ще занадто мала для певного заняття, обговоріть це з нею.

• Практика навичок вирішення проблем – можливо, причину того, що однолітки не приймають дитину у гру, легко усунути. Може, необхідно всього лише перевзутись у кросівки, вдягнути футболку потрібного кольору, попросити когось пояснити правила, попросити зробити спробу тощо. Навчіть дитину шукати рішення.

• Широке охоплення – заохочуйте дітей налагоджувати контакти з багатьма людьми. Широке коло спілкування допоможе пом'якшити удар від соціального відчуження.

• Прийняти й жити далі – цю пораду важко втілити, оскільки вона вимагає, щоб ви допомогли дитині впоратися з образою, прийняти й поставитися з повагою до рішення іншої дитини. Малюку буде легше зробити це, якщо в нього розвинений надійний кістяк адекватної самооцінки (тобто «зі мною все в порядку» і «я ціную себе»). Попросіть дитину пригадати ті випадки, коли її приймали такою, яка вона є. Згодом це створить міцну основу для високої самооцінки, яка допоможе їй у майбутньому.

• Демонстрація гідності – образа у відповідь може принести задоволення, але це задоволення безумовно буде з гірким присмаком. Навчіть дітей мистецтва гідно мовчати й радьте не використовувати лайливі слова.

• Сприяння розвитку дружніх взаємин – дозволяйте дітям запрошувати в гості друзів і приділяйте час залученню дитини до громадських заходів, на яких вона зможе практикувати свої соціальні навички.

Подолання емоційних наслідків соціального відчуження

Коли наших дітей виключають, кидають, їхні емоції можуть загостритись до межі. Батькам дуже важливо не залишати без уваги невидимі рани, які діти можуть носити в собі, й озброювати їх інструментами для боротьби з болем душі. Цей біль не можна залишати на волю випадку, важливо щодня емоційно підтримувати дітей.Емоційна підтримка батьків демонструє дітям, що їхні почуття є здоровими, нормальними й керованими. Важливо демонструвати дитині, що ви, безумовно, приймаєте її саму та всі її емоції, наділяти малюка силою, життєстійкістю та впевненістю у своїх емоціях. Коли діти ростуть, сприймаючи свої емоції, вони здатні краще контролювати їх і реагувати на несприятливі ситуації.Ось хороший приклад емоційної підтримки дівчинки, яку подруги не взяли із собою у гру на дитячому майданчику. Замість того щоб запропонувати дитині виправити ситуацію, мати просто сказала: «Ти розлючена тому, що для тебе не знайшлося місця у грі, і це зачіпає твої почуття».Так мати ефективно дала доньці зрозуміти, що засмучуватись нормально, і, після того як дівчинка виплакалася, підтримувана словами матері «Плакати це нормально», вона змогла перебороти свої почуття й почати діалог з мамою про важливість приєднання – в її власний час і з позиції внутрішньої сили й незалежності.

Соціальне відчуження й булінг

Це два абсолютно різних ставлення, і важливо, щоб дитина вчилась визначати різницю між ними. Булінг  (цькування, залякування) пов'язаний із владою, впливом і домінуванням. Булінг передбачає постійні й навмисні спроби завдати фізичного та/або емоційного болю.Соціальне відчуження може бути формою булінгу, але найчастіше це просто питання переваг і вибору іншої дитини. Соціальне відчуження набуває форми булінгу тоді, коли дитину виключають із групи однолітків навмисно, свідомо, коли одна дитина підмовляє групу дітей не дружити з іншою дитиною.Коли дитина хоче пограти з дітьми у футбол, а їй не дають, мотивуючи це тим, що в командах уже немає вільних місць, це називається «навмисним відчуженням», в результаті якого дитина відчуває смуток і образу. Це не булінг.А коли наступного дня вашу дитини не беруть у команду з тих же причин, а іншому малюку пропонують замінити одного із гравців команди, межа між булінгом і соціальним відчуженням стирається.Дуже важливо проводити з дітьми бесіди про те, що таке булінг, щоб вони могли розпізнати його в разі потреби, але також важливо давати дітям інструменти, щоб вони могли впоратися з болем та образою, коли їх просто залишають, кидають, виключають з тієї або іншої причини.Ось кілька корисних прикладів плану дій, які узагальнюють усі питання, порушені в цій статті.

Двохвилинний план дій для батьків

Щоденні взаємодії з дітьми пропонують широкі можливості для їх підготовки до боротьби із соціальною ізоляцією:

• Пильно стежте за своєю дитиною в соціальних взаємодіях, щоб визначити сфери, де їй може знадобитись ваше наставництво.

• Практикуйте емоційну підтримку як спосіб показати дитині, що хоча образа приносить біль, її теж можна контролювати та справлятися з нею.

• Використовуйте будь-яку можливість, щоби показати дитині різницю між булінгом і соціальним відчуженням, при цьому пояснюючи відповідний позитивний план дій в обох випадках.

Довгостроковий план дій для батьків

• Соціальне відчуження може статись у будь-який час і по-різному. Ми можемо допомогти нашим дітям, надаючи свою постійну підтримку на основному рівні, яка дасть їм інструменти й допоможе підготувати основи внутрішньої сили для боротьби з соціальним відчуженням, коли б воно не відбувалось.

• Допомагайте дитині розвивати навички вирішення проблем у всіх сферах її життя. Уміння знаходити рішення – це сила, до якої вона зможе часто вдаватись.

• У спокійні моменти демонструйте дитині зразок самоаналізу й допомагайте їй усвідомити, що прийняття відповідальності за власні вчинки може змінити її сприйняття тієї чи іншої ситуації й результат її взаємодії з іншими дітьми.

• Діліться з дитиною власними прикрощами й розповідайте про те, як позитивний внутрішній діалог допомагає вам долати біль та образу.

Згідно з останніми дослідженнями психологів, головною причиною агресивної поведінки 6-річних дітей є їх генетична схильність, яка впливає на особливості психіки. Крім того, серед психологів поширена думка, що агресивна поведінка формується в дитини під впливом оточення. Батькам і педагогам потрібно враховувати обидва чинники для того, щоб удосконалити методи виховання.

Природа агресії в дітей

Агресія - це невід'ємна частина соціального розвитку дитини. Найвищий рівень агресії в дитини проявляється у віці від 2 до 4 років. Дорослішаючи, діти вчаться керувати емоціями, спілкуватися з однолітками й залагоджувати конфлікти. Вони здатні справлятися як з проактивною, так і з реактивною агресивною поведінкою.Проактивна агресія може виявлятися у фізичній чи вербальній формі. Вона спрямована на те, щоб керувати іншими людьми або отримати перевагу над ними. Реактивна агресія є захисною реакцією на ймовірну загрозу. Хоча деякі діти демонструють агресію тільки у відповідь на дії тих, хто їх оточує, найчастіше проактивна й реактивна агресивна поведінка нерозривно пов'язані.

Біологічні й соціальні причини агресії

Психологи відзначають, що за останні роки рівень агресії як у дітей, так і в дорослих суттєво зріс. Чому це відбувається? Щоб відповісти на це питання, канадські вчені провели дослідження. Вони досліджували більше 500 пар близнюків на предмет прояву проактивної й реактивної агресивної поведінки. У результаті вчені прийшли до висновку, що у віці 6 років обидва типи агресивної поведінки викликані біологічними факторами, у той час як у віці від 6 до 12 років - різними факторами, пов'язаними з оточенням дитини.

Результати експерименту

У дослідженні взяли участь 223 пари однояйцевих близнюків з ідентичним генетичним кодом і 332 пари двояйцевих близнюків. Учасники були підібрані таким чином, щоб з'ясувати, який чинник агресивної поведінки в дітей є вирішальним - генетична схильність чи соціальне оточення. Спостереження за поведінкою дітей проводилися у віці 6, 7, 9, 10 і 12 років. У результаті дослідження було виявлено, що генетичні чинники впливають на агресивну поведінку дитини в 6 років більшою мірою, ніж у 12. Це пов'язано з тим, що у віці від 6 до 12 відбувається процес активного розвитку, зокрема, і формування таких пізнавальних функцій, як планування, прийняття рішень, самоконтроль і концентрація.Психологам ще належить з’ясувати, які саме соціальні чинники впливають на прояви проактивної й реактивної агресії в дітей. Однак результати даного дослідження свідчать про необхідність розробити нові програми профілактики агресивної поведінки з урахуванням особливостей психіки дитини. Психологам потрібно надавати підтримку вчителям і батькам дітей, які проявляють агресивну поведінку, у реалізації цих програм у школі та вдома.

Крім того, результати дослідження підтверджують гіпотези психологів про те, що реактивна агресія пов'язана з віктимною поведінкою дитини. Відповідно, зміна моделей поведінки дитини дозволить їй упоратися з агресією. У той же час для того, щоб упоратися з проактивною агресією, необхідно працювати над розвитком у неї соціальних навичок.